У дитинстві я активно займалася спортом: каталася на гірських лижах та сноуборді, пробувала танці та біг. Ще я кілька разів брала участь у змаганнях з кінного спорту, але ніколи не прагнула займатися цим професійно просто подобалося. Зараз я згадую, як це було чудово: займатися для задоволення, не замислюючись, як спалити більше калорій. Я ніколи не комплексувала з приводу своєї фігури, але одного разу, переглядаючи фотографії з пляжної тусовки з друзями, мій тодішній хлопець почав жартувати, що в мене з купальника стирчить живіт. Після цього жарту я серйозно задумалася, та вирішила схуднути.
Спочатку я пробувала дієти на кшталт тижня на гречці. У мене тоді не було особливих знань про правильне харчування, і я намагалася діяти за принципом «хочеш їсти — попий водички». Але дотримуватися цього правила завжди було вище за мої сили, тому іноді я зривалася і їла все підряд, починаючи себе за це ненавидіти. Зараз про таку проблему, як розлад харчової поведінки, почали говорити, але тоді я навіть не знала, що так буває, і думала, що зі мною все гаразд. Я рахувала калорії та вночі прокидалася від того, що мені снилося, як я їм. Поступово я почала боятися будь-якої їжі й дотримуватися ще суворіших правил: наприклад, фрукти їла лише до 18 години. Я часто порушувала встановлені собою заборони, і щоразу, з'їдаючи яблуко після 18 години, відчувала жахливе почуття провини. Помітно схуднути не виходило, і щоб покращити ефект, я вирішила зайнятися спортом.
Заняття не приносили радості: наприклад, біг на доріжці був справжнім катуванням, було страшенно нудно, але мета схуднути виправдовувала витрачені зусилля. Єдине, що приносило задоволення, – це йога чи розтяжка. На заняттях тренер часто повторював, що філософія йоги ненасильство, коли ти робиш приблизно сорок відсотків від можливостей свого тіла. А я думала: Як же так? Якщо ти робитимеш сорок відсотків від можливостей свого тіла, то не досягнеш жодних результатів». Тому я намагалася робити вправи на межі своїх можливостей, щоб відпрацювати все з'їдене. У моєму випадку це була погоня не лише за зовнішньою привабливістю, а й за фізичною силою: хотілося бути в такій формі, яка б, наприклад, дозволила пройти тридцять кілометрів у горах.
Через два роки групових тренувань у залі я почала відчувати біль у колінах під час занять. Тоді я подумала: "Не може бути, мені всього двадцять три". Я не готова була в це вірити, тому вирішила вдавати, що нічого не відбувається. Мені здавалося, що я не займалася надто інтенсивно, не підіймала великі ваги, отже, нічого боліти не повинно.
Спочатку коліна боліли лише під час тренувань, але потім, коли я поїхала у подорож Карпатами й довго тягала важкий рюкзак, після подорожі, біль став відчутним під час ходьби. Попри це я бігала: якщо зранку з'їла шоколадку, мусила пробігти кілька кілометрів. Щоб полегшити біль, я купила еластичні наколінники та постійно ходила в них. Якось, напередодні мого дня народження, я відчула, що коліна болять так сильно, що я не можу підвестися — мене це дуже розлютило. У фітнес-клубі у котрому я тренувалась, тренер порадив звернутися до його знайомого, лікаря. Лікар не знайшов серйозних проблем, прописав протизапальні уколи та порадив відпочити та не перенапружуватися. Мені доводилося лежати, і я дуже нервувала, що не можу активно рухатися — я боялася, що погладшаю, і ці думки приводили мене до відчаю.
На наступний день я прокинулась у жахливому настрої: було сумно й самотньо, я злилася на коліна, які мене підвели. Я одягла еластичні наколінники, стискаючи зуби від болю, дійшла до найближчого парку і там кілька годин просиділа на самоті, потім повернулась до дому і накидала собі в наколінники льоду, щоби якось заглушити біль.
Коли мені стало трохи легше, подруга запропонувала поїхати велосипедами у досить далеку подорож. Я переживала, як таке сильне навантаження позначиться на моїх колінах, тому вирішила проконсультуватися зі спортивним лікарем. Він сказав, що з колінами все гаразд, але мене це здивувало, адже я відчувала біль навіть під час ходьби. В результаті поїздка на велосипедах не відбулася, а я вирішила дбайливіше ставитися до свого тіла, більше не перевіряючи його на міцність.
Пройшовши через усе це, я зрозуміла, що ніколи не варто займатися спортом через ненависть до свого тіла. Спорт не повинен бути способом помститися собі за з'їдену їжу або пропущене тренування. Коли ти любиш і приймаєш своє тіло, не замислюєшся про витрачені калорії, тренування приносять набагато більше задоволення та приємних емоцій. Потрібно уважно ставитися до сигналів організму під час занять спортом: якщо ти відчуваєш дискомфорт або біль, це привід зупинитися. На жаль, часто доводиться чути, що якщо ти не працюєш на тренуванні на межі сил — ти безвольний слабак. Мені здається, це неправильний підхід, який підриває здоров'я та робить людей рабами тренувань. Тепер я повною мірою усвідомила, наскільки вірними були слова мого викладача з йоги про ненасильство щодо свого тіла.